Концентраційний табір Каменц-Герренталь також включав склозавод. Компанія Daimler-Benz AG мала в Каменці дочірнє підприємство під прикриттям під назвою «Elster GmbH», яке виробляло продукцію військового призначення, наприклад, деталі для двигунів. В’язнів змушували працювати там у надзвичайно жорстоких і нелюдських умовах. Їх примушували до праці ударами прикладів, а виснажених ув’язнених залишали лежати в кутку цеху. 

Роботу в’язнів на склозаводі планував і контролював інженер Ленгардт. В’язнів виводили з табору о 6 ранку, і вони повинні були шикуватися у дворі заводу. Робочий день тривав 12 годин — з 6:00 до 18:00. Охорона складалася щонайменше з 45 есесівців, а роботи відбувалися під наглядом фельдфебеля.

Очевидець Р. Віньйон розповів: «Перед Різдвом нас після досить довгого маршу привели до фабрики в Каменці. Нас поділили на дві зміни відповідно до спеціальності (монтажники, токарі, електрики) — нічну та денну.»

«Дуже часто оголошували повітряну тривогу, що призводило до зупинки роботи. Кожні два тижні у нас була одна неділя вихідна.»

Евакуація розпочалася в лютому 1945 року в напрямку Баварії, після того як Червона армія перетнула Лузацьку Нісу. Гестапо в Дрездені наказало, щоб в’язнів перегнали пішки до Пенінга. Пенінг був філією концтабору Бухенвальд, з умовами, схожими на Каменц. Однак було зрозуміло, що досягти пункту призначення неможливо. Незважаючи на це, 24 лютого відправили 200–220 депортованих. Через хибну інформацію про ситуацію в Пенінгу та зміну наказів із Дрездена депортованим довелося повернутися до Каменца.

Без взуття вони повернулися до Каменца й знайшли тіла в’язнів, які залишилися там. Депортованих утримували в Каменці до остаточної евакуації. Ті, хто повідомляв про хворобу, були вбиті охоронцями. За свідченнями, у Каменці виникла певна форма опору, що виявлялася у взаємній солідарності між в’язнями. 

Умови за межами табору були принаймні частково помітні для сусідів. Охорона стежила, щоб ніхто не наближався, але все ж можна було бачити, як в’язнів примушували до роботи та як регулярно повертали тіла загиблих. Розмови про табір і власні спостереження були заборонені в місті Каменц, що могло призвести до арешту. Командир табору Вільгельм Віркер особливо наголошував на цьому, коли його запитували про становище в таборі. 

Звинувачення називалися лише чутками, і стверджувалося, що в таборі ніхто не помирає. Незважаючи на заборони й спроби приховати правду, деяким мешканцям вдавалося потайки передавати їжу в табір і колони в’язнів. У відповідь вони часто отримували від ув’язнених невеликі подарунки, як-от різьблені фігурки чи інші речі. За винятком таких жестів, більшість населення трималася осторонь від табору Герренталь. Також з боку місцевої церкви та духовенства не було протестів. У суспільстві панувала загальна замкненість перед очевидними фактами.

10 березня 1945 року всіх в’язнів мали перевезти до Дахау. Перед відправленням, однак, убили ще кількох в’язнів, які не змогли б витримати марш. Із 690 в’язнів більшість становили військовополонені. Кількість єврейських ув’язнених точно не встановлена. Велика частина була французами, росіянами та італійцями. Перевезення мало тривати шість днів через Чехію та Маутхаузен. Депортовані годинами стояли під дощем і холодом; тих, хто падав, клали на вози. 

Потім колону повели до станції Віза, де людей загнали у вузькі вагони для перевезення до Дахау. Під час поїздки виходити з вагонів заборонялося, і харчів не вистачало. Деякі в’язні безуспішно намагалися втекти, коли потяг зупинився в Чехословаччині. Друга зупинка сталася після американських авіаударів. Під час поїздки кілька людей загинуло. У Маутхаузені склад потяга подовжили, і 16 березня 1945 року в’язні прибули до Дахау, де ще декілька колишніх каменських ув’язнених загинули.

Після того як в’язнів вивезли, до табору привели італійську робочу команду для прибирання. Свідки бачили білий попіл і людські кістки біля котлів. 

Ці залишки також були знайдені у відходах фабрики. Гестапо заборонило людям говорити про те, що вони бачили в таборі.